Створення паралельної юрисдикції означатиме кінець мрій про єдину Церкву

Створення паралельної юрисдикції означатиме кінець мрій про єдину Церкву

Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує інтерв’ю заступника голови Відділу Зовнішніх церковних зв’язків УПЦ протоієрея Миколая Данилевича про те, що значить автокефалія в Україні для Церкви та для окремого вірянина.


Чи потрібна згода Помісних Церков

— Чи потрібна згода та консенсус усіх Помісних Церков для надання певній Церкві Томосу про автокефалію?

— Згода потрібна. Інакше Синод Константинопольскої Церкви не писав би у своєму відомому комюніке за результатами засідання Священного Синоду щодо українського церковного питання про потребу узгодити це з іншими братніми Помісними Церквами. Тому ця згода однозначно потрібна.

Існує між Церквами спільна узгоджена домовленість про те, що автокефалія має надаватись за згодою усіх Православних Церков. І хоча цей документ не виносився на Критський Собор 2016 року (причиною стала відсутність 4 Церков), але немає підстав вважати, що у цьому випадку може бути порушення цього принципу. Інакше це породить великі проблеми серед Помісних Церков.
У світовому Православ’ї виникало чимало проблем із наданням автокефалії, зокрема, коли одна Помісна Церква надавала автокефалію своїй Церкві-дочці, а інші її не визнавали. Наприклад, були такі непорозуміння між Руською та Константинопольскою Церквами, коли Константинополь надавав автокефалію – Москва не визнавала, або Москва надавала Автокефалію — Константинополь був проти. Ми знаємо, що коли Константинополь у 1924 році надав Польській Церкві автокефалію, то Руська Церква її не визнала, проте у 1948 році дала Автокефалію від себе. Подібна ситуація мала місце з Чехословацькою Церквою, яка спочатку отримала Автокефалію від РПЦ в 1951 році, але Константинополь не визнав цього акту і в 1998 році надав Томос від себе.

Так ось, щоб уникати подібних ситуацій, була досягнута згадана вище домовленість.

Чи можуть розкольники повернутись до Церкви

— У зв’язку із ініціативою Президента щодо створення Єдиної Помісної Церкви (ЄПЦ), як ніколи актуальною стала тема повернення до Церкви розкольників. Яким чином може відбуватися цей процес?

— Ми знаємо, що повернення розкольників можливе через:

– повторне рішення;

– миропомазання;

– покаяння.

І те, як це може відбуватися, залежить тільки від рішення самої Церкви. В історії Церкви є різні випадки, тобто залежно від користі для Церкви можуть застосовуватися різні форми прийняття тих, хто відпав.

Але є певні обставини, на які Церква не може не зважати. Зокрема, той факт, що родоначальник Київського патріархату є під анафемою, відповідно – з нього знято священний сан, а він, нехтуючи рішенням Церкви, багато років висвячував «єпископат» та «священство» своєї структури.

А отже, навряд чи є підстави думати, що можливим є прийняття розкольників у даному сані (те, як вони хочуть). У недавній історії Церкви є приклади, на які ми можемо спиратись, і які підтверджують, що механічне приєднання розкольників до Церкви неможливе. Коли Константинопольський патріархат приймав до себе УПЦ в США, тобто тих українських розкольників, які мали свою хіротонію через Івана Теодоровича, а той – ще від самосвята Василя Липківського, то Константинополь їх всіх перевисвячував. Це було непублічно і цей факт не розголошувався, але тоді приїхали декілька архієреїв до Константинополя і їх всіх висвятили. Ситуація з УПЦ в Канаді, які також мали хіротонію від Липківського, була іншою. Константинополь не перевисвячував. Це пояснювалося тим, що в Канаду після Другої світової війни прибув канонічний єпископ Польської Православної Церкви митрополит Іларіон (Огієнко). Саме він поступово виправив «липківські» хіротонії. І весь єпископат УПЦ в Канаді мав від нього вже канонічні хіротонії і просто був прийнятий Константинополем до євхаристичного спілкування.

— Дуже багатьох цікавить, чи будуть дійсними церковні таїнства в ЄПЦ у разі її проголошення?

— Це знову ж таки залежатиме від соборного рішення Церкви. Але визнавати дійсність звершених ними таїнств буде набагато легше лише у разі, якщо «хіротонії» українських розкольників з УПЦ КП та УАПЦ будуть виправлені в канонічній Церкві, навіть якщо це й буде Константинопольський патріархат. Якщо цього не станеться, якщо не будуть виправлені їхні єпископські та священницькі хіротонії, то навряд чи наша Церква зможе визнавати таїнства цієї структури чи співслужити з ними.

Питання автокефалії — суто церковне, а не політичне

— Прибічники автокефалії аргументують свою позицію тим, що багато самостійних держав мають свою автокефальну Церкву, та задаються питанням: якщо Польща, Болгарія, Албанія гідні своєї автокефалії, чому її не гідна мати-Україна?

— Україна має право на автокефалію, але рішення про неї має бути рішенням самої Церкви. Серед Помісних Церков є національні і є наднаціональні Церкви.

Національні автокефальні Церкви — це у Болгарії, Сербії, Румунії, Греції тощо. Наднаціональні – це Московський патріархат, який діє більш, ніж у 15 країнах світу, це Олександрійський патріархат, до якого належать країни африканського континенту, це Церква Чеських земель і Словаччини, до якої власне належать парафії в Чехії та Словаччині, це Антіохійська Церква, яка включає в себе Сирію і Ліван. Але немає такого прикладу, щоб на території однієї держави були дві Автокефальних Церкви. Відповідно УПЦ слід вирішити: чи вона стає національною Церквою, чи залишається частиною наднаціональної Церкви. Тим більше, що сама Руська Церква вийшла з Києва, тобто основою Руської Церкви, яка з часом стала наднаціональною Церквою, стала територія сучасної України. Але, який би не був погляд політиків, це питання – суто церковне, і його має вирішувати саме Церква без жодного тиску політичних кіл.

— Багато хто говорить, що Україна може наслідувати приклад Естонії, на території якої діють дві Православні Церкви – самокерована Церква у складі Московського патріархату та автономна Церква у складі Константинопольского патріархату.

— Я думаю, що саме таку модель нам намагаються нав’язати з Константинополя. Але цей варіант для нашої Церкви є неприйнятним, бо його наслідком буде глобальний церковний хаос на території всієї країни. Почнеться перехід парафій із однієї юрисдикції в іншу. І не тільки від нас до них, але і в зворотньому напрямку. Чому? Тому що, коли буде канонічна альтернатива, влада єпископа реально буде набагато меншою. Будь-який священик, якому просто суб’єктивно не буде подобатись єпископ, або з суто побутових причин, зможе переходити до іншої юрисдикції, причому канонічної. М’яко кажучи, рівень церковної дисципліни понизиться.

Окрім того, створення паралельної юрисдикції в країні означатиме кінець будь-яких мрій про єдину Церкву. Прихід Константинополя в країну швидше за все законсервує це юрисдикційне розділення на віки. Тому в цій ситуації, коли наша Церква виступає проти іншої юрисдикції на своїй території, це відбувається не через те, що вона відстоює «інтереси Москви», а тому, що ми дійсно бажаємо єдиної Церкви з канонічними основами. Інакше нас просто надовго поділять, якщо не назавжди. Ті ж, що нібито виступають за єдину Церкву, насправді просто хочуть вирішити питання зі своєю канонічністю, а глобальна єдність їх або не цікавить, або вони не розуміють усіх можливих наслідків. Більше того, це суперечить церковним канонам, згідно з якими в одному місті має бути один єпископ, а не два. Принцип організації Церкви є територіальним, а не національним. Якщо на одній території живе кілька національностей, у них у будь-якому випадку має бути один єпископ, а не кілька єпископів для кожної національності.

Що може принести автокефалія Церкві: користь чи шкоду

— Зараз тема легалізації розкольників та створення ЄПЦ дуже активно обговорюється політиками. Як би Ви порадили ставитись до цього питання вірянам УПЦ? Чи може надання або ненадання автокефалії вплинути на їхнє духовне життя чи це більше політичне питання?

— Автокефалія – це лише форма існування Церкви в конкретних історичних умовах. Вона може надаватись, може забиратись. Але на духовне життя конкретного вірянина автокефалія Церкви вплинути не може. Чому більше за всі про автокефалію кричать політики, політично стурбовані люди? Тому, що вони до храму не ходять. Вони сприймають Церкву як атрибут національної ідентичності, атрибут державності, але не сприймають її як інструмент для спасіння людини. Істинно церковні люди повинні ставитись до автокефалії спокійно, та найпершим ставити собі питання чи надасть автокефалія користь Церкві, чи навпаки – шкоду та новий розкол? Якщо вона буде корисною – Церква її підтримає. В будь-якому разі ми повинні довіряти Церкві та пам’ятати, що за свою історію вона пройшла безліч випробувань. Храми закривали, храми нищили, але саму Церкву знищити неможливо.

Інтерв’ю заступника голови Відділу ЗЦЗ УПЦ було опубліковано

у другому номері журналу «Пастир і паства»

13:05
19